Звернення з нагоди міжнародного Дня Театру 27 березня 2022 року

Це звернення на час війни, яка триває і на час миру, який наступить.

Звернення до театру, який знаємо і до того, який створимо.

Звернення до світу, який мусимо змінити, щоб його врятувати.

Звернення заради життя.

Коли сьогодні думаємо про «театр», перед нашими очами, перш за все, з’являється образ зруйнованого ракетними ударами Донецького академічного обласного драматичного театру в Маріуполі, з величезним написом «ДІТИ» на площі перед будинком. Образ театру-сховища, якого не помилувала жорстокість війни, яку розв’язав Путін. Одразу за цим бачимо образ сцени і глядацького залу Національного академічного драматичного театру імені Марії Заньковецької у Львові, який замінили на будинок для вимушених переселенців. А далі образ з польських театрів, де живуть люди, які втікають від насилля, і де триває інтенсивна праця, щоб реально допомогти Україні. Організовуються збірки, транспорт, заняття для дітей, юридична та психологічна допомога, місця праці та проживання. Коли сьогодні думаємо про «театр», бачимо також акторок та акторів, які виходять до публіки з українськими прапорами, виражаючи тим самим нашу спільну солідарність, наш біль та гнів. Бачимо осіб, які збираються в глядацьких залах по всій Польщі, які кожного вечора приєднуються до збірок, які через овації виражають свою солідарність з українцями. Довкола себе ми бачимо повагу, зосередженість, розчулення. Бачимо, як інтенсивно трансформуються сенси, що передаються зі сцени, як у реальній зустрічі тіл – тут і тепер – матеріалізується театральний досвід спільноти.

Війна реалістично дозволяє нам відчути, що театр – це сукупність крихких тіл, які розпізнають свою взаємозалежність і силу, яка випливає зі стосунків. А крихкість є тим, що підживлює революцію. Сьогодні, в середині найглибшої кризи, зростає у нас нестримне бажання змін.

Війна є радикальним проявом патріархату. Однак, патріархат має закінчитись, щоб закінчились війни проти життя. Це станеться тоді, коли ми зможемо перетнути логіку домінування, сили та підпорядкування. Коли звільнимось від помилкової спіралі виробництва-споживання-експлуатації, вийдемо за межі логіки ефективності та конкуренції, за межі капіталістично-імперіалістичні фантазії про необмежене зростання, підкорення та насилля. Війна закінчиться, коли основою для наших суспільств буде спільна праця заради життя на Землі.

Це в театрі можемо уявити собі світи, яким поки не вміємо надати образу суспільної реальності. Це тут можемо проектувати втілені утопії – однак, при умові, що будемо це робити спільно. Принципом театру є співпраця і зараз досить чітко бачимо, наскільки важливою є якість спільної праці.

Польський театр спонтанно став частиною нової моделі організації – низової мережі свідомо практикованої взаємозалежності. Нового способу приймання біженців, нової гост-инності. Частина великих майстер-класів з майстерності спів-життя, які повинні включати всіх біженців – тих із вокзалі і тих з лісів. Тим актуальнішими є питання про форму театральної інституції, її демократизацію, суб’єктивізацію та соціалізацію. Війна не перекреслює старих проблем – вона скоріше їх збільшує та створює нам нові.

Театр як інституція і як уявна спільнота має стати повністю відкритим для багатьох: мов, потреб, культур, тіл, бажань. Мусимо мати відвагу, щоб думати про нього новими категоріями. Театр у період великого руху людей і видів – це театр постнаціональний, жива і безпосередня лабораторія мови для суспільства майбутнього, для спільноти, яка прийде. Це також театр її нових ритуалів. Трауру і свята, гніву і радості. Свято життя.

Потребуємо театру як притулку, як дому для нас і для тих, які з нами житимуть.

Притулку для уяви, яка несе альтернативу і творить нові мови.

Притулку для цінностей.

Притулку для людського та позалюдського існування, коли хочуть бути разом, поруч, близько, тіло біля тіла, подих біля подиху, близькі, хоч і чужі, звідусіль, тут і тепер – разом.

Притулку, який є глибоко під поверхнею, під землею, з якої б’є життя і з якої чути її пульс.

Притулку, тобто місця, в якому люди діляться емоціями та ресурсами.

Притулку для гумору, який не можемо втратити, бо це означало б, що ми повірили в смерть.

Театр в Маріуполі зруйновано. Треба його відбудувати. Перш, ніж це станеться, покажемо Путінові і тим, хто виконує його накази, що світ бачить кожний їхній злочин і кожного судитиме.

Перекажемо звернення і російському суспільству, яке має розпізнати правду і протистояти насиллю своєї держави.

Розмістимо перед кожним театром у Польщі і на світі напис ДІТИ.

Нехай цей напис-крик рознесеться світом: ДІТИ ДІТИ ДІТИ …

Нехай почує його злочинець і зрозуміє, що він б’є нас всіх.

Нехай почує його Україна і знає, що ми всіє є з нею.

Нехай почує його світ і розпочне працювати над новим майбутнім.

Колектив драматичний:

Аґата Адамєцка/Малґожата Бласіньска/Яґода Дуткевіч/Моніка Дзєкан/Дорота Ковальковска/Моніка Стшемпка

Tłumaczenie: Olga Popowicz